"АРХЕОЛОГІЯ"

 

«АРХЕОЛОГІЯ»

Науковий журнал

Інститута археології Національної Академії наук України

ISSN 0235-3490

Київ : ІА НАНУ, 1996, 2. – С. 103-116

 

ВІД  РЕДАКЦІЙНОЇ  КОЛЕГІЇ

 

Видавши «Художньо-документальну збірку з протоколами та сміхотерапією» «Гомо Совєтікус», 1995, Ю. О. Шилов зробив рішучий крок з науки, з якою у автора завжди були проблеми, в літературу. Шкода лише, що окремим нинішнім літераторам незнайомі такі елементарні людські чесноти, як, наприклад, порядність. Чомусь, чи саме тому, забажало лишитися анонімним видавництво, яке надрукувало тираж книги. Втім, видавця можна зрозуміти. За образу людської гідності сьогодні, часом, доводиться платити твердим карбованцем. Але проникання у таємниці художнього бачення Ю. О. Шилова – справа літературної критики. [Редколегії чесноти, безсумнівно, знайомі. Надалі узнаємо, чи дотримується вона їх, чи ні… Прошу пробачення, читачі, за перебивки моїми зауваженнями головного тексту передруку. Але без цих зауважень буде вам важко, а то й неможливо розплести інтригу ІА НАНУ навколо «Прародины ариев». – Ю. Ш.]
     У наукового журналу завдання інші і ми ніколи не звернули б уваги на «Гомо Совєтікус», коли б у додатках до художнього твору не вигулькнув протокол №7 засідання відділу первісної археології ІА НАН України від 18 квітня 1995 р. (с. 221-224) за підписом… Ю. О. Шилова. [Напівправда («…– гірше брехні», – за народною мудрістю), розпочата редколегією «Археології» з невірного цитування назви «HOMO SOVETICUS», стає далі й зосім відвертою: див. наведений вище ВИТЯГ з протоколу № 7. Фокус у тому, що для захисту дисертації потрібно не скорочений витяг, а повний – який в. о. зав. відділом В. В. Отрощенко, у змові з С. В. Смирновим та ін. представниками дирекції, дати тоді відмовився. Тепер же, після публікації «HOMO SOVETICUS», він вимушений це зробити – але робить хитро, прикриваючи свою дезинформацію методою «тримай злодія!» (див. нижче).– Ю. Ш.] Письменник узурпував тут обов’язки і вченого секретаря, і завідуючого відділу, чиєю прерогативою і є оформлення протоколів засідань. Ю. О. Шилов стверджує, що керівництво відділу відмовило йому у видачі протоколу [не «протоколу», а «розширеного протоколу»: див. вище. – Ю. Ш.]. Але це, м’яко кажучи, неправда. Обговорюванний і не прохав у відділу копію протоколу №7, бо у нього вже був приготований власний «протокол», який він і подав до підпису В. В. Отрощенку та Н. С. Котовій. Природно, що у такому нахабному домаганні йому було відмовлено. Та це літератора не зупинило і він друкує фальшивий протокол [«власний варіант розширеного протоколу»: див. вище. – Ю. Ш.] з грубими перекручуваннями навіть у прізвищах учасників обговорення.
     У надрукованій версії протоколу Ю. О. Шилов зробив так, щоб у читача склалося уявлення про бездоказове шельмування невизнаного генія. Аргументи виступаючих він завбачливо вилучає з протоколу, ретельно підредаговуючи, при цьому, свої власні монологи. Тому редакційна колегія журналу визнає за доцільне публікацію справжнього протоколу №7 засідання відділу первісної археології від 18 квітня 1995 р. Це потрібно зробити ще й тому, що ця подія набула досить широкого розголосу у засобах масової інформації. Її анонсувала газета «Вечірній Київ» майже за місяць до обговорення¹. Вже через день після засідання, результати його коментувала «Демократична Україна»². Влітку до них повертається «Вечірній Київ» з розгорнутим висвітленням хроніки подій у вигідному для Ю. О. Шилова світлі³. Але відділ, Інститут і взагалі професійну науку рішуче підтримало «Українське слово». Вже саркастичною репликою відгукнулися на «Гомо Совєтікус» «Киевские ведомости». Спостережливі журналісти відзнаили, що Ю. О. Шилова тішить ситуація перманентного скандалу довкола його особи і літератор свідомо провокує нові й нові конфлікти, не гребуючи навіть фальсифікаціями. Брутальними випадами проти ІА НАН України рясніє останній газетний хід «народного академіка» .
     Виникає логічне запитання: якщо людина здатна сфальсифікувати протокол засідання, то чи можна довіряти польовим щоденникам та кресленикам цієї особи? Підстави для недовіри були висловлені у триваючій дискусії з приводу наукового доробку Ю. О. Шилова («Археологія», 1992, № 4; «Археологія», 1995, № 2). [Публікувати мою заключну статтю, тобто підсумок дискусії, «Археологія» відмовилася; цю статтю «Дискусія в журналі “Археологія” 1992-1996 років з приводу вивчення курганів України» опубліковано в моїй збірці «”Велесова книга” та актуальність прадавніх учень» (К.: Книжкова палата України, 2001. – С. 3 –17). – Ю. Ш.] Матеріали обговорення книги «Прародина ариев» ширять коло таких підстав.