"Василь БАЛУШОК"

 

«НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ТА ЕТНОГРАФІЯ»
Інститут Мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України
ISSN 0180-6936
Київ : «Наукова думка», 1995, № 4- 6. – Стор. 85 - 86

Василь БАЛУШОК

кандидат історичних наук, ст. наук. співробітник ІМФЕ НАНУ
ПРАЦЯ  ПРО  СТАРОДАВНЄ  НАСЕЛЕННЯ  ТЕРИТОРІЇ  УКРАЇНИ
Шилов Ю. А. Прародина ариев. — К., 1995. 674 с.

 

 

Проблема походження і ранньої історії індоєвропейців і, вужче, окремих гілок цієї стародавньої етнічної спільноти на сьогодні є однією з найбільш дискутованих у європейській і якоюсь мірою світовій науці. Нова праця Ю. Шилова відзначається панорамністю та широ­тою погляду на дану проблему. Читаючи її, ніби підіймаєшся разом з автором над Циркумпонтійським регіоном і бачиш з висоти прадавні культури й народи, які їх творили протягом чотирьох тисячоліть перед Різдвом Христовим.
     Книга присвячена пошукам прабатьківщини індоіранських народів, відомих під назвою аріїв, яку різні  дослідники поселяють в тих чи інших регіонах Східної Європи, Передньої й Середньої Азії. Однією з імовірних територій, де сформувалися протоарії, в працях науковців називалася й територія України, хоча більшість вчених схилялися до середньоазіатської чи північноіранської прабатьківщини. І ось Ю. Шилову в результаті проведеного аналізу археологічного материалу, а також використання досліджень лінгвістів, вдалося зробити переконливий висновок про те, що пошукувана прабатьківщина стародавніх індоіранців знаходиться саме на території України. Це, зокрема,  українські причорноморські степи та прилеглі території Росії й Молдови, де складний синтез племен кемі-обинської і старосільської культур з творцами ямної, катакомбної та зрубної культур привів до формування давньої арійської спільноти.
     Шлях, яким пішов дослідни, нетрадиційний. У своїй роботі він відштовхується від тези свого вчителя, відомого українського археолога В. Даниленка про те, що «німі» археологічні пам’ятки, зокрема курганні могильники Північного Причорномор’я, слід «примусити заговорити»: «расшифрувати міфи, відображені в малюнках, святилищах і могилах гіпотетичних аріїв і зіставити їх із священними текстами Ірану та Індії» (с. 5). Справа в то­му, що завдяки фіксації в письмових пам’ятках («Авеста» і особливо «Рігведа») та безперервності культурної традиції народів Индії і частково Ірану до нас дійшла практично майже повністю ідеологічна система стародавніх аріїв – їх релігія, міфологія і певною мірою пов’язані з ними ритуали. Її й слід було віднайти, «прочитати» в археологічних пам’ятках. Треба відзначити принципову вірність такого підходу. Справа в тому, що речі матеріальної культури в архаїчному і традиційному суспільствах мають великий ступінь семіотичності. В умовах відсутності спеціалізованих семіотичних систем для передачі культурної інформації засобами як синхронної, так і діахронної культурної трансмісії служили всі реалії культури. «Природному й культурному оточенню (елементам ландшафту, начинню, частинам житла, їжі, одягу і т. д.) надавалося знакового характеру. Всі ці семіотичні засоби разом з мовними текстами, міфами, термінами спорідненості, музикою та іншими явищами культури володіли єдиним і спільним полем значень, в якості якого виступала цілісна картина світу»1. В архаїчному суспільстві всі речі матеріальної культури становлять собою текст «запису» міфології того чи іншого етносу. Сам процес виготовлення предметів матеріальної культури в архаїчну епоху входи до загальної космологічної схеми, як своєрідне продовження операцій по символічному створенню чи відтворенню всесвіту2. Це тим більш імовірно, оскільки майстри – виробники речей – виступали в якості земних іпостасей деміургів і божеств, імітуючи їх діяння, закріплені в тих чи тих міфах3. Тому й розкопувані археологами на півдні України курганні могильники, як і речі, що супроводжували небіжчиків, для їх творців просто не могли бути звичайними купами землі й каміння. Такої думки автор дійшов під час своїх численних експедицій.
     Не варто перераховувати всі розділи та параграфи дослідження, а також пересказувати їх зміст; нехай читач звернеться до книги, яка нараховує більше семисот сторінок тексту й ілюстрацій. Скрупульозно аналізуючи на величезному матеріалі поховальний ритуал, знаряддя, зброю, посуд та інші предмети, що супроводжують похованих; іконографію, саму конструкцію курганів та святилищ, Ю. Шилов «дешифрує» витоки основних міфологем індоіранської і особливо ведійської міфології, а також виявляє прообрази їх персонажів – Врітри, Вішну, Індри, Агні, Адіті та інших. Звичайно, не з усіма висновками автора можна погодитися; певно, вони з часом будуть уточнені й доповнені. Але це закономірно, це розуміє й сам автор, вважаючи, що «абсолютна об’єктивність як і абсолютна істина недосяжні» і своє завданя бачить в тому, щоб «лише наближатися» до них (с. 47). У своїй ос­нові його «дешифровка» й прочитання «текстів» курганних могильників та інших археологічних пам’яток степових культур півдня України IV-II тис. до н. е. заслуговує на увагу. А оскільки витоки індоіранської міфології простежуються в археологічних пам’ятках Північного Причорномор’я, то й творці їх, очевидно, походять звідси. Цей висновок автора підтверджується лінгвістичними даними, з якими зіставляє результати своїх досліджень вчений.
     Слід зазначити, що результатами свого дослідження автор зробив суттєвий внесок і у вирішення проблеми походження індоєвропейців, зокрема на користь Циркумпонтійського регіону, до якого входить і територія України. Що ж до застосованої Ю. Шиловим методи­ки, слід зауважити, що вона може бути успішно використана і в інших дослідженнях. Зокрема, думається, вона дала б цікаві результати при аналізі археологічного матеріалу в пошуках прабатьківщини слов’ян. Цей напрямок дослідження здається вельми перспективним, враховуючи те, що як лінгвістичні, так і суто археологічні методи дослідження демонструють на сьогодні певну обмеженість у вирішенні цієї проблеми4. У цьому зв’язку цікавими є виявлені Ю. Шиловим ремінісценції арійських традицій у культурі українців – Рахманський Великдень, ряд легенд півдня України, що тяжіють до давньоарійських міфологічних сюжетів та ін. Слід гадати, що архаїчний спадок у традиційній культурі українців є набагато вагоммішим, проте для цого виявлення потрібні спеціальні дослідження.
     Дуже цікавими є і простежені автором контакти населення України IV-II тис. до н. е. з близькосхідними цивілізаціями. Як видно з усього, вони були досить інтенсивними іхарактеризувалися двосторонньою спрямованістю культурних впливів. Причому це не голословні твердження сьогоднішніх ура-патріотів про культуртрегерську місію слов’ян, а саме науково встановлені факти двосторонніх зв’язків північнопричорноморських культур з наро­дами та цивілізаціями Малої Азії, Закавказзя й Месопотамії.
     Велике значення має й постановка проблеми збереження могил півдня України – цих пірамід степів, які є фактично найстародавнішими спорудами, що дійшли до нас в масі майже не зруйнованими невблаганним плином часу.
     Завершують книгу аналітичні роздуми автора, що узагальнюють наведений матеріал. Тут накреслено етнокультурну лінію розвитку протоіндоіранців – аріїв на території, яка через кілька тисячоліть стане Україною, а також їх місце в праісторії Східноєвропейсько-Передньоазіатського региону. Взагалі деякі положення можуть викликати заперечення. Зокрема, думається, глибшої проробки потребує теза про державу Аратту – Трипілля, а саме: детального аналізу соціальних культових та потетсарних структур, які встановлюються на основі всіх доступних джерел, та їх типології в світлі останніх досягнень історії первісного суспільства й стародавнього світу, а також етнографічних порівняльних даних. Не зовсім коректними є й посилання на книгу О. Знойка. Проте все це ні в якому разі не знижує високу наукову цінність монографії Ю. Шилова, яка, безумовно, є дуже вагомим внеском у розвиток української науки і як наукове досягнення належить саме Україні.
___

1 Байбурин А. К. Ритуал в традиционной культуре. – Санкт-Петербург, 1993. – С. 11; Його ж. Семиотический статус вещей и мифология // Материальная культура и мифология / Об. МАЗ. – Т. XXXVII. – Ленинград, 1981.
2 Иванов В. В., Топоров В. Н. Проблема функций кузнеца в свете семиотической типологии культур // Материалы всесоюзного симпозиума по вторичным моделирующим системам. 1(5). – Тарту, 1974. – С. 88.
3 Балушок  В.  Майстер-ремісник  та  його  вироби  в  народних   уявленнях  і ритуалі // Родовід. – Київ, 1993. – № 5.
4 Зокрема, слід пам’ятати, що хоча певнмй зв’язок між археологічними культурами й етносами й існує, проте вони, як правило, не накладаються, а цей зв’язок часто важко встановити (Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – Москва, 1989. – С. 42-43).